Судді Верховного Суду у Касаційному господарському суді Володимир Погребняк і судді ВС у Касаційному цивільному суді Василь Крат і Євген Петров взяли участь у науково-практичному форумі «Удосконалення законодавства у сфері банкрутства (неплатоспроможності) та практики його застосування: господарські, цивільні, адміністративні та кримінальні аспекти».

Захід, який відбувся в Науково-дослідному інституті приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака НАПрН України, об’єднав суддів, науковців, представників органів державної влади, а також українських та іноземних експертів у сфері банкрутства для обговорення актуальних питань застосування законодавства у сфері неплатоспроможності, зокрема юрисдикційних спорів, оспорювання фраудаторних правочинів і відповідальності у сфері банкрутства.

З вітальним словом до учасників науково-практичного форуму звернувся Володимир Погребняк. Він акцентував на важливості взаємодії науки та правозастосовної практики, зазначивши, що саме така синергія сприяє формуванню ефективних правових механізмів у сфері банкрутства. У цьому контексті суддя презентував підготовлений КГС ВС з нагоди 35-ї річниці утворення господарських (арбітражних) судів України огляд «Банкрутство в Україні. Ключові судові рішення Верховного Суду. Цікаві факти».

Спікер звернув увагу, що видання узагальнює розвиток інституту банкрутства в Україні, його нормативну еволюцію та сучасну судову практику. Огляд висвітлює становлення законодавства у сфері неплатоспроможності – від перших нормативних актів до чинного Кодексу України з процедур банкрутства, а також окреслює вплив євроінтеграційних процесів на вдосконалення відповідних механізмів.

За словами Володимира Погребняка, окрему увагу у виданні приділено ролі КГС ВС у формуванні сталості та єдності судової практики. Збірник містить ключові правові позиції Верховного Суду у справах про банкрутство за 2018–2025 роки, статистичні дані, інформацію про інституційний розвиток спеціалізованої судової палати КГС ВС та аналітичні матеріали щодо тенденцій розвитку процедур банкрутства.

Насамкінець, Володимир Погребняк зауважив, що відповідні напрацювання мають значення як для суддів, так і для науковців та практиків загалом, оскільки сприяють більш передбачуваному й послідовному застосуванню норм права.

Електронна версія огляду «Банкрутство в Україні. Ключові судові рішення Верховного Суду. Цікаві факти» доступна на сайті Верховного Суду за посиланням: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/WEB-Overview_bankruptcy_in_Ukraine.pdf.

У межах другої панелі, присвяченої особливостям розгляду спорів щодо визнання фраудаторних правочинів недійсними, Василь Крат виступив із доповіддю на тему «Вступ до фраудаторності: сучасні виміри». Він звернувся до витоків цієї конструкції в римському праві та навів різновиди приватних деліктів, сформованих у той період. Зокрема, суддя зупинився на fraus creditorum (з лат. – на шкоду кредиторам), що полягає у вчиненні боржником правочинів для зменшення свого майна з метою уникнення задоволення вимог кредиторів.

Василь Крат зазначив, що ще в римському праві існували ефективні механізми захисту кредиторів, такі як interdictum fraudatorium, actio Pauliana, restitutio in integrum ob fraudem. Зокрема, в часи Юстиніана оспорювання правочинів на шкоду кредиторів стало відбуватися за допомогою actio Pauliana, що дозволяло відновити становище, яке існувало б за відсутності недобросовісних дій боржника. Такий підхід, за його словами, зберігає актуальність і в сучасному праві як інструмент реагування на недобросовісну поведінку та зловживання учасників цивільного обороту.

Окреслюючи сучасний український контекст, спікер звернув увагу, що конкурсне оспорювання фраудаторних правочинів має досить детальне регулювання у сфері неплатоспроможності (зокрема, ст. 42 КУзПБ). Натомість позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів унормоване у виконавчому провадженні (ст. 9 Закону України «Про виконавче провадження»). Окремі згадки про позаконкурсне оспорювання правочинів є в ЦК України. Відповідно до ст. 605 ЦК України прощення боргу можливе лише за умови, коли звільнення кредитором боржника від його обов’язків не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Тобто при прощенні боргу мають враховуватися права та інтереси третіх осіб (що є кредиторами кредитора, який здійснює прощення боргу). Це важлива умова, що може позначитися на дійсності прощення боргу. Законодавець по суті врегулював певні фраудаторні прояви, тобто недопустимість вчиняти прощення боргу на шкоду кредиторам.

Суддя наголосив, що в сучасному приватному праві універсального характеру для кваліфікації правочину як вчиненого на шкоду кредитору набула така «формула»: п. 6 ст. 3 ЦК України + ст. 13 ЦК України = фраудаторність правочину. Тобто  правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Василь Крат розглянув концепцію «доброї» і «поганої» недійсності. Він пояснив, що визнання недійсним фраудаторного правочину є прикладом «доброї» недійсності, оскільки воно спрямоване на захист прав кредитора. Натомість «погана» недійсність використовується учасниками обороту для уникнення виконання зобов’язань або обхідних механізмів, наприклад для заперечення арбітражних застережень. У цьому контексті суддя підкреслив, що забезпечення стабільності цивільного обороту можливе лише за умови недопущення зловживань інститутом недійсності.

Суддя проаналізував моделі захисту інтересів кредитора в зарубіжних правопорядках: здійснення кредитором «чужого» права; кредитор може звернути стягнення на майно, передане боржником іншій особі, без попереднього визнання такого правочину недійсним; визнання правочину, вчиненого боржником, повністю недійсним; визнання правочину, вчиненого боржником, при подільності предмета, частково недійсним. Звернув увагу, що цілком можливі й інші моделі захисту інтересів кредитора, зокрема шляхом «досягнення» різниці між ціною, сплаченою контрагентом боржника, та ринковою вартістю певного об’єкта.

Завершуючи виступ, спікер акцентував на тому, що в постанові ВП ВС від 4 лютого 2026 року у справі № 910/6654/24 сприйнято «формулу»: п. 6 ст. 3 ЦК України + ст. 13 ЦК України = фраудаторність правочину, та вказано, що правочин не може бути кваліфікований як фраудаторний на підставі норми про фіктивність (ст. 234 ЦК України).

Детальніше – у презентації Василя Крата: https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Vstyp_fraydatornist.pdf.

Євген Петров у своєму виступі, присвяченому фраудаторним правочинам у практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зосередився на формуванні цього інституту в українській судовій практиці. Він зазначив, що поняття фраудаторного правочину сформувалося відносно недавно, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, у якій такі правочини визначено як вчинені боржником на шкоду кредиторам.

Розвиваючи цю позицію, спікер звернув увагу на підходи Верховного Суду до визначення ознак фраудаторності. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 19 травня 2021 року у справі № 693/624/19 окреслено критерії, які дають підстави кваліфікувати правочин як такий, що вчинений на шкоду кредитору, серед яких – момент укладення договору, особа контрагента (зокрема пов’язані або афілійовані особи), а також ринковість ціни та фактичність її оплати.

Суддя зупинився на питаннях, що виникають у судовій практиці при кваліфікації фраудаторних правочинів. Зокрема, розповів про підходи до визнання договору купівлі-продажу та договору дарування як фраудаторних, особливості кваліфікації договору про задоволення вимог іпотекодержателя, а також шлюбного договору. Також розглянуто можливість застосування цієї конструкції до односторонніх правочинів і випадки створення «свого кредитора» для боржника. Йшлося також про осіб, які мають право оспорювати такі правочини, і про їх зв’язок з виконавчим провадженням.

Євген Петров акцентував на ключовій ролі принципу добросовісності у кваліфікації таких правочинів. У постановах Верховного Суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 3 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 сформульовано підхід, відповідно до якого цивільно-правовий договір не може використовуватися для уникнення виконання зобов’язань або ухилення від виконання судового рішення. За таких обставин правочин може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства та заборони зловживання правом.

Також суддя звернув увагу, що підходи до визначення фраудаторності Верховний Суд розширив, вони застосовуються не лише до безоплатних, а й до оплатних договорів, про що йдеться, зокрема, у постанові від 7 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18. Крім того, у постановах Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 3 березня 2020 року у справі № 910/7976/17 і від 3 березня 2020 року у справі № 904/7905/16 вказано, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання в нього зобов’язання з погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності й може набувати ознак фраудаторності.

Підсумовуючи, суддя наголосив, що будь-який правочин, який використовується для уникнення виконання зобов’язань або унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, має оцінюватися через призму добросовісності та може бути визнаний недійсним.

Із презентацією Євгена Петрова можна ознайомитися за посиланням – https://court.gov.ua/storage/portal/supreme/prezent2026/Fraudatorni_pravochyny.pdf.

Фото надали організатори.

Верховний Суд